Що спільного між Віндзорською королівською династією у Великій Британії та українським артринком? Аналогія на поверхні! Коронація Чарльза III відбулась у Вестмінстерському абатстві 6 травня 2023 року, коли Чарльзу було 74 роки.
Українським митцям, що досі перебувають у статусі «молодий художник», вже майже усім за 40. Тобто десь у віці 60–70 років, за щасливим збігом обставин, вони можуть сподіватися на титул «відомий» і «видатний». Чому так відбувається? Мій друг, галерист і художник Олександр Янович в інтерв’ю для видання «Інший Київ», пояснює цей парадокс так:
«Головна причина того, що українське мистецтво недооцінене, полягає в тому, що надто мало робіт сучасних українських художників є у постійних експозиціях музеїв і державних галерей. Тільки тоді, коли вони будуть постійно там знаходитись, і артдилер, і галерист зможуть скласти ціну, що відповідає справжній вартості тієї чи іншої роботи. У нас є два-три художники, про яких знає вся Україна. І це все. Більшість художників недооцінені, а хтось переоцінений. Переоцінені не тому, що вони погані, а тому, що розрив між недооціненими і переоціненими просто катастрофічний».
Вимушений погодитись. Але. Є ще декілька факторів. Це наслідки цілеспрямованої і системної боротьби чиновників державних інституцій проти української культури. Ректор головного художнього вишу країни намагається виселити художників з майстерень. Голова Держкіно, при підтримці Кабінету Міністрів, намагається знищити Довженко-Центр. Верховна Рада приймає закони, згідно з якими тарифи на енергопостачання для художників такі ж самі, як для промислових підприємств. Міністерство освіти встановлює для науковців ставки, що вдвічі менші, ніж у найманого працівника у кіоску тютюнових виробів. Голови регіональних творчих спілок маніпулюють з нерухомістю. Бюджетні кошти спрямовуються на створення нових умовних «Сватів» і на політичну рекламу. І ще. Ми весь час скаржимося на «несмак» пересічних співгромадян. Але звідки взятися «високому смаку», якщо навіть у професійному творчому співтоваристві досі панує «вічно живий» совок? Ось наш редактор Марина Полякова знайшла чудовий «пресреліз» на офіційному сайті Центрального будинку художника, написаний до виставки одеських митців у Києві: «Художники Одеської організації є постійними учасниками художніх виставок - всеукраїнських та міжнародних, вони проводять пленери в Одеському регіоні, симпозіуми, запрошують художників з України та проводять міжнародні зустрічі відомих майстрів пензля. Підтримуються зв’язки з місцевою та обласною владами, з міськими та обласними управляннями культури. Всі виставки, які проводить одеська організація спілки художників висвітлюються в пресі, на радіо та телебаченні». Стиль протоколу засідання обласної партійної організації середини 70-х років минулого сторіччя. Ми весь час рухаємося вперед, з головою, що повернута назад.
То звідки з’явиться у посполитих розуміння сучасного українського мистецтва? І чи варто на це очікувати? Сучасний митець зовсім не зобов’язаний втискати власну творчість у рамки обмеженості широкої публіки, чиє розуміння мистецтва залишилось (у кращому випадку) десь на рівні XVII сторіччя: щоб було красиво, схоже і зверху золотом.
Ще під час обговорення загальної концепції видання «Візіонер», ми з колегами досягли порозуміння по двох пунктах:
Всеосяжне просвітництво «народних мас» у сферах культури і мистецтва – утопія. Більшість співгромадян просто не читають статті фахівців, бо це складно і не цікаво.
Своїми публікаціями ми зможемо допомогти у пошуку беззаперечних аргументів тим, хто читає і хоче зрозуміти.
Для повноти розуміння скористаюся (проти власних правил) цитатою Леонардо да Вінчі: «Існує три різновиди людей: ті, що бачать; ті, що бачать, коли їм показують; і ті, що нічого не бачать». Статті журналу «Візіонер» будуть створюватися тими, що бачать, для тих, що бачать, та для тих, що бачать, коли їм показують.
コメント