Інтерв’ю з відомим українським художником Оленою Придуваловою було записано в її майстерні 15 листопада 2023 року.
Дякую, люба, що запросила. У тебе тут завжди затишно та охайно. Навіть трохи дивно для майстерні художника.
Ілюзія порядку тримається виключно на побілених стінах. Насправді тут той ще гармидер.
Давно збирався спитати: зазвичай дівчата малюють себе в образі принцес. Корона, кольорові стрічки, сукня з воланами й рюшами. Ти ж, навпаки, майже завжди малюєш себе досить брутально. Що це, індиферентність до власної зовнішності? Самокритика? Небажання бути такою, як усі?
Цікаве питання! Але я, по-перше, якось ніколи не думала – гарна я чи не дуже. Просто малюю себе. Не якісь красиві очі, або схожі риси, а саме свій внутрішній стан. Коли хочеться малювати й нікого поряд нема, я використовую себе як модель. Об’єкт, з яким є можливість зробити все що завгодно. Ніяких психологічних вивертів. Не переймаюся. Лише спілкуюся таким чином сама із собою. Існує безліч портретів, замальовок, начерків, які нікому не показую, бо воно не цікаве. Але іноді вибудовується послідовність, навіть серія автопортретів у зрізі часу. І це вже може бути щось.
Колись, у дитинстві, я пам’ятаю, всі навколо вирізали якихось дівчат у сукнях з журналу «Работніца». Воно мене майже ніяк не чіпляло. Чому? Чесно, не знаю. Можливо, причиною було виховання трохи у стилі «стронг».
Деякий час тому ти й п’ятеро твоїх друзів створили художнє об’єднання «Синій жовтень». У Вікіпедії є пояснення походження цієї назви від одного з фундаторів, Олексія Белюсенка. Хотілося б почути твою версію – чому жовтень синій?
Ми всі думали, яку назву дати. Був такий період, так, коли всім запропонували висунути власні варіанти. Цей варіант Олексія Белюсенка. І ми підтримали, бо він тоді просто відповідав нашому стану. Майдан, осінь, жовтий жовтень, початок всього, точка відліку. Чому синій? Зрозуміло: бо жовто-блакитний прапор. І ще одне – поєднання кольорів. Ми усі, фахівці, рухаємося у руслі, не зраджуючи ні живопис, ані малюнок.
Так, я пам’ятаю. Був яскравий синій період у Матвія, в Ахри…
Це не пов’язано, умовно кажучи, з якимось синім в роботах. У мене теж були сині періоди, сині натюрморти. Тобто синій один з найулюбленіших кольорів. Але назва не пов’язана з любов’ю до конкретного кольору. Ми ж усі, в якомусь сенсі, традиціоналісти. Це, скоріше, вплив того часу, чотирнадцятий рік, коли все зійшлося в одну точку.
Я завжди із цікавістю спостерігав, з якою повагою і ніжністю ставляться до тебе твої хлопці із «Синього жовтня» на спільних зустрічах, під час виставок.
Ми ж знайомі бог знає скільки років! Ще з РХСШ (Республіканська художня середня школа ім. Т. Г. Шевченка. – Візіонер). Ну, Ахра і Белюсенко трохи пізніше, але це не має значення у цьому випадку. Просто будь-яка наша зустріч, творча чи ні, будь-яке наше спілкування – завжди суголосність тобі, твоїм пошукам. Це все не випадковість. І я до них ніжність відчуваю, бо з кожним дуже багато пов’язано.
Люблю спостерігати, як ви тримаєте один одного за руки, як смієтеся разом.
Тому що ми тримаємося на взаємній любові. І на обміні натхненням протягом багатьох років. Нам було завжди важливо і цікаво – а що робить, наприклад, Ахра (Ахра Аджинджал, український художник. – Візіонер) у цю мить? Зараз, звісно, усі стали трохи самостійнішими. Такі часи. Кожен зосереджений на чомусь своєму.
Ви всі інтроверти?
Майже. За великим рахунком. Але є Мітя (Матвій Вайсберг, український художник. – Візіонер). Він у якомусь розумінні відпрацьовує за нас усіх. Він любить людей. Його обожнюють люди. У нього завжди йде обмін якийсь шалений.
Я можу його годинами слухати. Мовчати й слухати, не перериваючи.
Так, так! Тому що він багато віддає людям. І багато отримує натомість. Якісь взаємопов’язані потоки. Він завжди у русі – творчому, комунікативному. Це справжній феєрверк музики, любові, живопису, малюнку, захвату!
Перечитуючи статті про тебе, інтерв’ю, інші матеріали, дивуюся, коли журналісти й фахові мистецтвознавці весь час намагаються обмежити тебе якимись кордонами: Матісс, Марія Примаченко… Більшості людей необхідно для комфортного буття систематизувати усе, розмістити у зрозумілі категорії. Як ти сама оцінюєш власний стиль?
Чесно кажучи, я ніколи особливо не замислювалася про стиль. Все, що відбувалося, було інтуїтивно. Зараз іноді дивлюсь – у ранніх періодах був пошук якихось декоративних, узагальнених форм, що ішли не конкретно від Примаченко, а, скажімо, від орнаментів, від київського бароко, яке я обожнювала, намагаючись витягнути з цієї основи щось своє.
Тому, мабуть, у моїх роботах це присутнє. Розумію, чому Матісс. У мене все побудовано на кольорі, це моє. Саме так я висловлююсь про Світ. Існує багато гуашей, які написані під безпосереднім враженням. Мабуть, їх можливо визначити, як імпресіонізм. Хоча натурних робіт там досить небагато, я завжди намагалась якийсь свій образ знайти. Але всі бачать у тих роботах якісь знайомі течії.
Зрозуміло, що всі ми вийшли з історії мистецтв. Звідти ця звичка порівнювати з кимось відомим. Як іноді на Аполлонова кажуть «наш Баскія», хоча в Олексія і близько цього нема. Він працює дуже професійно, будуючи образ зовсім по-іншому. І раптом хтось бачить Баскію, тому що персонажі не такі красиві, як їм хотілось би.
Розумію, це непозбувне.
Якби я була беззаперечним генієм і мала б досить індивідуальний, неповторний стиль, то це б відлетіло само собою. А ні, так ні. Живемо із цим. Що стосується того, як я працюю, – я не замислююся про стиль. Створюючи нову серію, я думаю, як мені розповісти про те, що я хочу, використовуючи максимум власних можливостей. І більше нічого.
Тобі часто доводиться стикатися з нерозумінням? От, наприклад, після твоєї виставки «Вир» в Палаці Потоцьких у Львові «Українська правда» опублікувала цікаву статтю відомої мистецтвознавиці Діани Клочко. Під цією статтею з’являється велика кількість коментарів від хейтерів. Вони засмучують тебе?
Якби я заглибилась у це все, то, мабуть, не змогла б працювати. Я намагаюся не вмикати цю опцію. І зовсім не тому, що боюся критики. Ми ж всі когось критикуємо. Але навіщо мені це читати? У цьому світі для мене вистачає страшного. То нащо витрачати зайві емоції?
Під час виставки хтось підходив з докорами, що «такому мистецтву» не місце у палаці?
Я була під час відкриття і більшість людей, що прийшли, були підготовлені: знають мене, бачили мої роботи. Для них це не було шоком. Ми розмовляли про картини, про періоди, про те, що відбувається зараз. Мабуть, потім приходили інші люди й оцінки, погляди були різними.
То все ще й на тлі скандалу зі скульптурою Василя Корчового у Стрийському парку…
Все так складно, але й зрозуміло. Ми все життя жили з кастрованою інформацією. В потоці радянської пропаганди. За пануванням єдиного можливого стилю – соцреалізму, прости господи. Там також були потужні художники, що працювали у рамках цього стилю.
Вимушено.
Так, вимушено. Але ж більшість населення не бачила нічого іншого. «Родная речь» з картиною Шишкіна на обкладинці. Дивує інше – Львів. У якого не було такої довгої історії життя під впливом радянщини. Звісно, люди різні. Цих більше помітно, бо вони агресивні. І їх не більшість. Пішли, щось облили там. Ми б із тобою не стали щось обливати, навіть якщо нам це не подобається.
Ми з Олексієм гуляли Стрийським парком. Дивилися скульптури. Там різні роботи. Щось сподобалося, щось ні. Але дихати добре у цьому парку завдяки й тим скульптурам. Вони викликають емоційну реакцію, або не викликають. Огиду не викликають точно.
Так трапилося, що після 24 лютого минулого року твоя майстерня опинилася дуже близько до епіцентру російських ракетних обстрілів. Було страшно? Як ти це перенесла?
Відверто кажучи, сама зараз не розумію, як. Ніхто ж не міг бути готовий до такого. Воно ж усе поряд відбувалось. І люди, що бігали під вікнами з автоматами. Але зараз мені чомусь ще складніше. Від повітряних тривог психіка вже втомилася, тому реакція на них не така гостра. Війна стала частиною нашого життя. Поки ми тут. Якщо кудись поїдеш, за тиждень не розумієш – де ти й навіщо. Хочеться повернутися. Схоже на збочення. Це війна з нами зробила.
Єдине, що сподобалося за цей час – червневий пленер у Середній Азії. Ми поїхали з Олексієм (Олексій Аполлонов, український художник, чоловік Олени Придувалової. – Візіонер) на запрошення Миколи Дорошенка. Тим же шляхом, що і Матвій нещодавно. Це був наче виліт у космос після веселого травня, коли кияни майже жодної ночі не спали спокійно. Я вже просто на автопілоті поїхала. Якби це була подорож Європою, не було б такого відчуття ірреальності. Бо ми потрапили у зовсім інший світ.
По-перше, до мене повернулося відчуття краси. Це ж був додатковий «бонус» від війни – я фізично не сприймала красиве. От гортаєш стрічку Фейсбуку і до тебе летять квіти, букети, ще щось – чудові роботи, насправді. А в мене мозок наче вимкнув цю функцію. Вже тільки там вернулася хвилею. Мені навіть фізично було боляче. Я шкірою відчувала цю красу. Тому, коли ми повернулися до Києва, було відчуття, що мене вилікували.
Чим більше за останній час чую розповіді про родину Дорошенка, тим більше відчуваю повагу та вдячність.
Так, це правда. Не передати, яке розуміння і яка ерудиція. Дуже чутлива, тонка людина. Наче завжди знає, що саме нам потрібно. Дійсно дивовижно. Так от, я теж повернулася з великим східним секретом в собі. Сподіваюся, прийде ця божевільна зима і я зроблю якусь серію. Але побоююся щось казати, обіцяти. Раптом нічого не вийде і до мене не повернеться нічого?
Будемо чекати… Іноді таке враження, що державні інституції України бачать своєю першорядною задачею знецінення і знищення української культури й мистецтва. Ми пам’ятаємо тогорічні спроби позбутися Довженко-центру. І зараз – ситуація з художнім об’єднанням БЖ-Арт, коли ректор столичного художнього вишу намагається віджати майстерні у художників, вимкнувши електрику. Ти у Спілці художників з 1999 року. За 25 років ти отримала від Спілки хоч якусь допомогу?
Я на цю допомогу жодного разу не розраховувала. Моя присутність у Спілці була бажанішою для мого тата, ніж для мене. Бо цей статус був для нього ознакою, що я відбулась як професійний художник. З мого боку особливого спротиву не було. Сподівалася, може майстерню запропонують, бо працювати було ніде.
З того часу я лише один раз була присутня на зборах і лише раз брала участь у виставці, де моя робота так і залишилася. Там, у Спілці, завжди йшла якась внутрішня праця, яку я зовсім не розуміла. До того ж ця діяльність віднімає у митця золотий час. Я думала, що, може, дочекаюся майстерню, а може й ні. То вирішила для себе робити все так, аби не залежати від Спілки. Так, я вдячна, бо періодично беру там довідки, бо ж ми ні на яких роботах не значилися. Тож для виїзду за кордон довідка давала статус «когось». Навіть не знаю, що ще відповісти. Усі ці групові спілчанські виставки мене не цікавили.
Я, здається, у Будинку художника бачив твою роботу єдиний раз. І це була виставка з особистої колекції Олександра Яновича.
Я ж тобі й кажу, що мене це завжди лякало: принести щось, щоб тебе обрали кудись, щоб чогось там з тобою зробили. Дуже вдячна, що часи змінились і з’явились галереї, де можна виставитись без цієї нудотної метушні.
Мені здається, що будь-яка київська галерея сьогодні можливість виставити твої роботи сприйматиме як свято.
Ні, не обов’язково. Це тобі так здається.
Скажи, будь ласка, кількість виставок має якийсь вплив на продаж твоїх картин?
Зовсім ніяк. Виставки, це, так би мовити, твоя внутрішня кар’єра. Зробив роботу, висловився – пройди цей шлях до кінця. Якщо ніхто не бачить те, над чим ти працював, це якось ненормально. Зрозуміло, що з роками й кількістю виставок ти обростаєш людьми, які реагують на твою творчість. Іноді вони приходять до майстерні та купують картини. Що стосується ціни, то мені не довелося піднятися сходами до участі в міжнародних аукціонах а-ля Sotheby`s чи Christie`s, де якісь колекціонери повинні щось у тебе купити. Це, мабуть, вже у наступному житті. Тому я вдячна, що все ж таки є люди, які, купуючи мої картини, дають мені можливість жити й купляти матеріали для нових картин.
Але ж це не зовсім правильно, що в Україні художник ще й сам собі артдилер? Чи не краще б було готувати фахівців з продажу мистецьких творів, наприклад, у тій же НАОМА?
Розумієш, тут досить складно визначитись – як правильно. Бо ми не жили у країнах, де з митцями працюють артдилери. Там є, умовно кажучи, п’ять суперзірок, які заробляють великі гроші. Усі ж інші живуть звичайним життям, підробляючи викладанням. Так, там працює система грантів від держави, чого у нас нема і найближчим часом навряд чи з’явиться.
Наче у НАОМА була спроба запустити відділення менеджменту. Але воно з’явилось і якось розчинилося. Нащо їм менеджмент, коли вони тільки за «високе мистецтво» думають. Там взагалі зараз щось незрозуміле відбувається. Тому ми живемо у цьому хаосі і кожен борсається, як може.
А як оцінює твою творчість Ліда? Вона ж, одночасно, і ваша з Олексієм донька, і фаховий мистецтвознавець.
Вона намагається на все це дивитися відсторонено. Їй складно з нами. Але намагається щось коментувати дуже делікатно. У неї ж ніби два відокремлених життя. Одне з нами. А друге з друзями, своє коло професійних знайомств. Я завжди слухаю її. Бо вона як Олексій: одну фразу скаже і я відчуваю, що вона має на увазі.
Ми ж всі інтроверти. І не залучені до якогось одного простору. Ліда (Лідія Аполлонова, мистецтвознавець, донька Олени Придувалової та Олексія Аполлонова. – Візіонер) нас у свої проєкти не запрошує. Олексій і я туди не ліземо.
У тебе не було бажання спробувати себе з іншими матеріалами? У кераміці, наприклад?
Розповім тобі про кераміку. Ми були на пленері у Гії Міміношвілі. І він мене таки змусив. Я довго пручалася, сподіваючись, що досить Гії того, що Олексій ліпить. У нього якось все зразу почало виходити.
Дивлюсь і думаю: «Я ж точно ні! Буду займатися тим, що вмію, живописом». Але ж це Гія! І я таки відчула у руках якусь таємницю. Не стільки ліпка, скільки розпис площин. Бо я, мабуть, не тривимірна людина. Звісно, цікаво усе, що життя пропонує. Я із задоволенням експериментую.
Ти ж займаєшся іноді текстильною скульптурою?
Про скульптуру це занадто гучно. Ти ж бачив усе. Але мені завжди цікаво. Можливо тому, що все життя було пов’язано з театром. Мені просто подобається все, що робиться руками. Зрозуміло, що це не скульптура, скоріше хендмейд якійсь.
А книжкова ілюстрація? Я бачив обкладинку.
Так. Був один проєкт з Тетяною Швед-Безкоровайною. Три книги Тараса Прохаська з моїми малюнками. Це не ілюстрація. Бо ілюстрація – окреме, дуже тонке мистецтво. Було якесь співзвуччя з текстами. Ми працювали не контактуючи, Прохасько писав свій щоденник, я малювала. Мабуть, я не ілюстратор, бо не можу нав’язувати своє бачення.
Не виникає бажання ще з театром спробувати?
Ой, це був досить болісний досвід на початку творчості. Бо у дев’яностих роках театри закривались. Останнє місце роботи у трудовій книжці театр естради. Звідти я пішла вже остаточно. Виставу за Емілі Дікінсон зробив головний режисер театру Ігор Шуб. Вона вже була готова до прем’єри. І раптом театр закрили. Це такий був мій театральний шлях. Завжди переді мною двері зачинялись. Мабуть, все. Не хочу більше.
А Боря Фірцак продовжує працювати з театрами?
Зараз ні. Там не та ситуація, розумієш? До речі – який яскравий шлях у Фірцака (Борис Фірцак, український художник. – Візіонер) був. Хоча, він, мабуть, про це і не думав. Починав із театральних плакатів.
Мене завжди вражала його внутрішня шляхетність.
Бо Боря геній у будь якому розумінні. За що б не брався. Йому багато дано зверху. Що б не робив завжди виходить.
То тебе весь час зупиняли якісь негативні події?
Можливо, це зараз мені так здається. Скоріше, тут не має випадковості. Якби я б відчайдушно намагалась прорватися до театру, мабуть що й вийшло би. Бо в мені завжди вмикається інтроверт. Я ж розуміла, що це обов’язкове спілкування з робітниками сцени. Що у цехах треба вимагати зробити саме так, як тобі потрібно. Для цього повинен бути характер. Мені цього не вистачило.
Скажи мені, є надія, що ти повернешся до київських пейзажів?
Розумієш, я сама дуже цього хочу і одночасно боюся. Все ж таки ми прожили цю добу у Києві. Дуже хочеться щось саме київське зробити. Просто пейзажі поки не можу, а відчуття про Київ хочу.
Дякую, моя люба! Було дуже відверто!
Comments